ЗДО №2, Солотвино

Вплив сім’ї в формуванні особистості

Проблеми сімейного виховання завжди привертали увагу педагогічної науки, адже сім'я - один із найважливіших виховних інститутів, значення якого для особистості важко переоцінити. Сьогодні сім'я переживає серйозні труднощі, що значною мірою зумовлено кризовими явищами, притаманними українському суспільству в цілому, що негативно позначаються на внутрішньосімейній атмосфері, знижують дієвість виховної функції сім'ї, вносять далеко не завжди педагогічно виправдані зміни в її зміст, призводять до того, що сімейне виховання стає об'єктом критики з боку держави, яка вимагає підвищення відповідальності батьків за виховання дітей.

  Сім'я - одна з найдавніших форм спільності людей. Вона виникла раніше, ніж нації, держави, ще за часів первісного суспільства. Саме сім'я була, є і, мабуть, завжди буде найважливішим середовищем формування та розвитку особистості, яке відповідає не тільки за соціальне відтворення населення, а й за відтворення певного способу його життя.

Для жінки сім'я - це можливість нормального існування, спокій і впевненість у собі, матеріальна і моральна підтримка, відчуття радості й щастя, повноцінне виховання дітей. Чоловіку сім'я надає стимул до життя, допомагає у подоланні утруднень і негараздів. Для дитини сім'я відіграє важливе значення насамперед тому, що дає перші й найважливіші знання про життя, про взаємини з людьми. Сім'я «створює матеріальні та моральні умови для її зростання, формує моральні життєві основи та статево-рольові установки».

 У сім'ї виховуються і дорослі, і діти. Тому у виховній функції виділяють три основні аспекти.

Перший - формування особистості дитини, розвиток її здібностей та інтересів, передача від дорослих дітям накопиченого суспільством соціального досвіду, вироблення в них морально-етичних знань та способів поведінки, забезпечення розумового, фізичного та естетичного розвитку дітей.

Другий аспект - систематичний виховний вплив сімейного колективу на кожного його члена протягом усього життя.

Третій аспект - постійний вплив дітей на батьків.

  Сімейне виховання засновується на емоційному, інтимному характері відносин, виявляється в глибокій кровній любові батьків до дітей і дітей до батьків. Байдужість батьків, які не задовольняють прагнення дитини до спілкування, до спільної емоційно забарвленої і значущої діяльності, призводить до затримки соціального розвитку дитячої особистості, тобто гальмуванню засвоєння нею норм, правил, звичок соціальної поведінки і навіть до формування її асоціального характеру. Це зумовлено тим, що внутрішньосімейні взаємини виступають для дитини першим специфічним зразком суспільних відносин, до яких вона залучається вже з перших днів появи на світ, і які мають значний (якщо не домінуючий) вплив на формування загальної моделі її життя в майбутньому.

  Структура сім'ї включає її кількісний склад, а також сукупність взаємин між її членами. Яким чином реалізується функція сім'ї? Хто здійснює керівництво, а хто - виконання? Як розподілені між членами сім'ї права і обов'язки?

З точки зору структури можна виділити сім'ї, де керівництво і організація всіх функцій здійснюються одним із її членів, котрий є монопольним володарем, деспотичним господарем; між дорослими, дорослими і дітьми встановлюються безапеляційні й безцеремонні взаємини, в родині панує жорстокість, агресія, диктат, холодність.

У інших сім'ях, навпаки, наявна рівномірна участь усіх її членів у керівництві, побудові внутрішньосімейної життєдіяльності. Тут панує колегіальна демократія, яка передбачає співробітництво, взаємодопомогу, розвинену культуру почуттів і емоцій. У таких сім'ях, як правило, не існує офіційного «голови», а є авторитетна особа. При цьому такою особою в одних випадках може бути чоловік, а в інших - дружина.

   Стиль внутрішньосімейних взаємин іноді набуває ліберального характеру, що виявляється у прагненні до мінімізації будь-яких контактів: спостерігається відсторонення й відчуженість між членами родини, повна байдужість до справ, інтересів і почуттів один одного.

Відомо, що в благополучних сім'ях батьки передають дітям власні духовні цінності, як «сукупність пріоритетів, що визначають ... інтереси, потреби, запити, мотиви матеріальні й духовні, на основі яких вибудовуються певні моделі життя, здійснюється сучасна і проектується майбутня діяльність» , формуючи таким чином відповідні ціннісні орієнтації, морально-етичні установки, які дозволяють молодим поколінням самостійно рухатися в соціально схвалюваному напрямі; діти-правопорушники здебільшого виховуються в сім'ях, де духовні ціннісні орієнтації не є важливими для батьків, ставлення дорослих до дітей авторитарне, повністю байдуже, навіть вороже, а характер внутрішньосімейних взаємин практично виключає можливість передачі духовних цінностей від старших молодшим. Тобто сімейне неблагополуччя (нестабільність шлюбу, розлучення, порушення спілкування в сім'ї тощо) значною мірою зумовлене викривленнями в системі ціннісних орієнтацій подружжя.

   У педагогіці й психології загальновизнаним є положення про визначальну роль впливу особистості батьків на дитину. Це зумовлено особливостями сімейного мікроколективу, тими взаєминами, які існують між його членами.

Ким же для дитини виступають батьки? По-перше, джерелом емоційного тепла і підтримки. По-друге, - владою, найвищою інстанцією, розпорядником благ. По-третє - зразком і прикладом для наслідування. І, в-четвертих, - порадником. Усі чотири функції мають бути присутні у взаєминах із дітьми незалежно від їхнього віку, хоча питома вага кожної з них у різні періоди неоднакова. Наприклад, у ранньому дитинстві «лідером» виступає перша функція, потім пріоритетності набуває друга. У молодшому шкільному віці повинна переважати третя, а з настанням пубертатного періоду - четверта. З цього випливає необхідність перебудови характеру взаємин, змісту, форм і напрямів спілкування дорослих і молодших членів сім'ї. Та доволі часто цього не відбувається, ігнорується той факт, що мірою дорослішання, у дітей накопичуються певні знання, формуються особисті смаки, погляди, своя система моральних цінностей, які не завжди співпадають, а іноді й різко відрізняються від тих, які склалися в їхніх батьків. У таких випадках позиція батьків, їхнє ставлення до дітей може звестися до двох крайностей.

  Відповідно до першої, позиція батьків ґрунтується на переконаності, що влада над дітьми надана їм «від бога». Виходячи з цього, будуються й їхні взаємини з дітьми: замість намагання порозумітися, розібратися в тому, що стало причиною невиконання тих чи інших вимог, дорослі воліють деспотично нав'язувати дітям свої судження, оцінки, не пояснюючи при цьому, чим вони керуються. Причини для виникнення таких ситуацій можуть бути різноманітними: поведінка, манера вдягатися, зачіска, небажання дитини займатися якимось видом діяльності, небажані друзі тощо. Ґрунтуючись на такому переконанні, у своїх спробах виправити справу вони можуть дійти до жорсткої регламентації усього життя дитини, а це негативно позначається на її розвитку, на формуванні дитячої особистості в цілому.

Інша крайність полягає в тому, що батьки починають побоюватися своїх дорослих дітей і поступово капітулюють перед ними.

Обидві позиції спричинюють порушення нормальних взаємин (озлобленість на старших у першому випадку; скептично-поблажливе ставлення з боку дітей, а то й презирство - у другому) між поколіннями, втрати дорослими авторитету.

  На особистість дитини особливо впливає стиль її стосунків з батьками, що лише частково зумовлюється їх соціальним становищем. Як відомо, існує кілька автономних психологічних механізмів соціалізації, за допомогою яких батьки впливають на своїх дітей . Це насамперед ідентифікація і наслідування, у процесі яких діти засвоюють соціальні норми поведінки, ціннісні орієнтації, беручи приклад з батьків, прагнучи стати такими, як вони.

  Крім того, батьки впливають на своїх дітей через механізм підкріплення: заохочуючи поведінку, що вважається правильною, і караючи дитину за порушення правил; батьки поступово вкорінюють у її свідомість систему норм.

Батьки можуть використовувати різні засоби заохочення - соціально-психологічні (наприклад, похвала) чи матеріальні (винагороди, привілеї). При цьому похвала батьків, з якими дитина перебуває у дружніх стосунках, як правило, дієвіша, ніж похвала батьків байдужих, холодних. Ефект заохочення залежить також від того, як діти сприймають його. Якщо в разі очікування винагороди діти дотримуються вимог батьків, то у противному разі вони можуть не дотримуватись цих вимог. Аналогічно діти оцінюють похвалу. Якщо їх хвалять за все, що б вони не зробили, похвала перестає бути засобом заохочення.

  Засіб заохочення ефективний? . Батьки пояснюють, що саме варте заохочення. Заохочується досягнення певних результатів, що відповідають інтересам та індивідуально-психологічним можливостям дитини. Досягнення дитини батьки оцінюють порівняно з її попередніми досягненнями. Батьки розвивають у дитини внутрішню мотивацію досягнення успіхів у діяльності, тому дитина намагається розвинути відповідні вміння чи дістати задоволення від діяльності. Батьки сприяють виявленню зацікавленості в досягненні нових успіхів, коли досягнуто попередніх результатів. Заохочення не залежить від зусиль, витрачених дитиною Заохочення в цілому Заохочується досягнення результатів взагалі, часто таких, що не відповідають інтересам та індивідуально-психологічним можливостям дитини Досягнення дитини батьки порівнюють з досягненнями інших, орієнтуючи дитину на конкуренцію. Досягнення дитини батьки пов'язують з наявністю здібностей дитини, сприятливими обставинами або з їх власними зусиллями. Заохочуючи, батьки спираються здебільшого на зовнішні стимули, тому дитина прагне успіху, щоб отримати винагороду, перемогти когось тощо. Батьки відволікають від необхідності постійно працювати для досягнення успіхів.

Якщо потрібно покарати дитину за певну провину, це слід робити одразу після неї. При цьому необхідно бути суворим, але не жорстоким. Надто суворе покарання, як правило, викликає в дитини страх і озлобленість, вона починає уникати людини, що суворо поводиться з нею, а в разі загострення стосунків може втекти з дому. Дослідження свідчать: правила поведінки, що нав'язуються через суворе покарання, діти засвоюють найменшою мірою. Покарання буде дієвішим, якщо пояснити дитині, за що її карають. Експериментально встановлено, що дитина швидше підкориться, якщо їй спокійно і дохідливо пояснити, чому вона має це робити, ніж без пояснень покарати за неслухняність.

  Важливою умовою дії механізмів впливу є авторитет батьків.

Батьківський авторитет у педагогічній літературі розглядається як «визнаний вплив батьків на переконання й поведінку дітей, що ґрунтується на глибокій повазі й любові до батьків, довірі до високої значущості їхніх особистісних якостей і життєвого досвіду, до їхніх слів і вчинків». За іншого визначення, авторитет батьків - це «високе значення особистих якостей і життєвого досвіду батька й матері в очах дітей і заснована на цьому сила батьківського впливу. Звідси і слухняність, і виконання дітьми вказівок чи порад батьків не зі страху чи матеріальної вигоди, а з усвідомлення їх справедливості й доцільності».

  Сьогодні прийнято розрізняти три види авторитету: формальний, функціональний, особистий. Яскравим прикладом цього виду авторитету є природний зміст таких соціально-рольових взаємовідносин, як Дорослий - Дитина, Батьки - Діти, Вчитель - Учень тощо.

 Аналізуючи досвід сімейного виховання, А. Макаренко дійшов висновку: багато хто з батьків не розуміє значення свого авторитету для дітей. Іноді поведінка батьків призводить до формування помилкового авторитету. Наведемо основні його види .

Авторитет пригноблення. При цьому діти виростають або затурканими, безпорадними, або самодурами, відплачуючи за пригноблене дитинство.

Авторитет чванства, коли батьки постійно вихваляються своїми заслугами, є зарозумілими у ставленні до інших людей. При цьому діти часто виростають хвалькуватими, не вміють критично ставитись до власної поведінки.

Авторитет підкупу, коли слухняність дитини "купується" подарунками, обіцянками. При цьому може вирости людина, привчена викручуватись,  яка прагне одержати якнайбільше вигод тощо.

Справжній авторитет ґрунтується на любові, повазі до особистості дитини в поєднанні з високою вимогливістю до неї.

Значна роль у доборі інструментарію, наданні переваги тим чи іншим стильовим ознакам належить мотивам, якими у своїй виховній діяльності керуються батьки. Мотив - це внутрішня усвідомлена спонукальна причина дій і вчинків людини.

  Загальновизнано, що сім'я володіє значним природним потенціалом щодо виховання. Це певною мірою зумовлено наявністю можливостей спиратися на виховну силу традицій, інтенсивністю або «циклічністю» повторення «виховних ситуацій», плеканням сімейних цінностей. Саме родина покликана розкрити дитині простір людських особистісних почуттів: співпереживання, співучасті, пошанності, допомоги, підтримки, любові, відданості, працьовитості тощо. Лише у родині індивід народжується, зростає, соціалізується, гуманізується і стає культурним членом людського співтовариства. У родині закладаються гуманістичні основи особистості, її моральні чесноти. Тут зберігається і пошановується рідна мова, свобода, подружня вірність і любов, знання роду, збереження його честі, взаємини між рідними, родичами, піклування про дітей і старших, родинна побутова культура, гостинність, культ предків, родинне звичаєве право, демократизм стосунків, розвиток самостійності та ініціативи. Тому для ефективного виховання велике значення має зміст життя сім'ї, який можна певною мірою розглядати і як зміст сімейного виховання.

  Розрізняють такі причини неадекватного ставлення до дитини:

психолого-педагогічна некомпетентність батьків, некритично засвоєні ригідні стереотипи виховання дитини, що призводить до стихійності виховання, неузгодженості установок і дій батьків тощо;

особистісні особливості батьків;

особливості взаємин подружжя чи інших членів сім'ї, що проектуються на дитину.

  У батьків із глибокими особистісними проблемами часто спрацьовує захисний механізм "проекції", коли вони неусвідомлено переносять власні небажані якості і проблеми на дитину. Такі батьки, не помічаючи в собі певних рис характеру і поведінки, що проектуються на дитину, їх прояв у дитині, прагнуть наполегливо викорінити ці риси у дитини. При цьому ставлення до дитини формується за типом "емоційне відторгнення" через невідповідність ідеальному образу батьків або за типом "гіперпротекція", маскуючи приховане відторгнення (такі батьки про свою дитину кажуть: "я її люблю, але вона погана, ледача, нерозумна тощо, робить щось тільки після покарання").

Особливості взаємин членів сім'ї так само впливають на психічний розвиток дитини.

 У неповній сім'ї мати може проектувати свої стосунки з колишнім чоловіком на сина, оцінюючи його негативно ("такий самий, як батько") або, як зазначають О. Бодальов і В. Столін, ставлячись до сина-підлітка як такого, що "замінює" чоловіка (вимагаючи постійної уваги до себе, виявляючи нав'язливе бажання постійно бути в товаристві сина, прагнучи обмежити його контакти з однолітками).

Дисгармонійні стосунки в сім'ї часто призводять до того, що окремі її члени використовують дитину для вирішення власних проблем.

Дослідники, які вивчали психологію таких родин, виокремили три форми негараздів, що спостерігаються у цих родинах [5]:

суперництво (прагнення двох або більшої кількості членів сім'ї забезпечити собі виключне становище, боротьба за яке набирає затяжного, хронічного характеру);

уявне співробітництво (зовнішня удавана відсутність ускладнень у сімейних стосунках, що обертається на конфлікти в разі настання переломних для сім'ї подій - хвороби когось із членів сім'ї, підвищення по службі одного з подружжя і пов'язане з цим збільшення робочого часу тощо);

ізоляція (психологічне відокремлення одного чи більшої кількості сім'ї один від одного, з якими підтримуються лише формальні стосунки, необхідні, скоріше, ділові контакти).

   Дослідник О. Добрович зазначає, що для дитини в такій "важкій сім'ї" часто передбачені фіксовані ролі - "кумир сім'ї", "мамин (татків, бабусин тощо) скарб", "жахлива дитина" тощо, які часто відбивають взаємини дорослих членів сім'ї.

Так, зведення дитини в ранг "кумира сім'ї" часто спричинюється суперництвом дорослих, коли кожний з них, демонструючи виняткову турботу про дитину, намагається утвердити своє верховенство в сім'ї або уявне співробітництво (коли всі зацікавлені зберігати удавану відсутність ускладнень і загальне замилування дитиною виконує функцію фактора, що "цементує" сім'ю).

Граючи роль "маминого (таткового, бабусиного тощо) скарбу", дитина стає чиїмсь особистим кумиром, що найчастіше свідчить про суперництво між дорослими (це виявляється, наприклад, у запитанні "Кого ти більше любиш?", яке травмує і дезорієнтує дитину, змушуючи її демонструвати лицемірство і спритність) або про ізоляцію когось із дорослих, який компенсує цією прихильністю брак емоційного тепла в сім'ї.

Приписувана дитині роль "цяці" часто пов'язана із ситуацією уявного співробітництва в сім'ї, коли дорослі, не вміючи і не вважаючи за потрібне глибоко проникати у внутрішній світ один одного, і від дитини очікують дотримання насамперед порядності, слухняності. При цьому докоряння дитині може трансформуватися в її самосвідомості в тенденцію до самозвинувачення, що робить її уразливішою до неминучих помилок і труднощів.

Часто наслідком уявного співробітництва в сім'ї є роль "жахливої дитини", коли з поганої поведінки дитини робиться своєрідний внутрішньосімейний фетиш, що парадоксально гуртує емоційно роз'єднаних людей.

В умовах внутрішньосімейного суперництва роль "жахливої дитини" трансформується у жертвенного козла, коли, перекладаючи один на одного провину за "поганість" дитини, дорослі підсвідомо домагаються самоствердження в сім'ї, при цьому часто розряджаючи агресивність на дитині.

"Жахлива дитина" може бути виправданням ізоляції когось із членів сім'ї, "винних" у її "поганості".

Нездатність батьків виробити сприятливу для розвитку дитини виховну позицію може призвести до глибоких порушень у стосунках з дітьми, до жорстокості стосовно них. Розрізняють такі види жорстокості до дітей :

фізичне насильство, що охоплює всі форми травм дітей, отримані через цілеспрямовані дії батьків, фізичне покарання;

сексуальне насильство як залучення функціонально незрілих дітей і підлітків до сексуальних дій чи до спостереження за ними без розуміння і згоди на це дитини;

емоційне чи психічне насильство, що може виявитись як у формі негативної уваги (погрози, постійна критика, лайка тощо), так і у формі цілковитої неуважності до дитини;

байдужість до дитини, нехтування її інтересами і потребами, не тільки духовними, а й матеріальними (одяг, їжа, медикаменти) та ін.

  Виокремимо також фактори, що корелюють з жорстоким поводженням з дітьми. По-перше, це характерно для сімей, де хоча б один з батьків хворий на алкоголізм чи перебуває у стані депресії. По-друге, із дітьми можуть жорстоко поводитися в сім'ях, де вмер один з батьків або якщо дитина залишилася сиротою і перебуває під опікою рідних чи інших вихователів.

Крім того, до факторів, що можуть зумовити жорстокість стосовно дітей, належать фінансові труднощі в сім'ї, безробіття, а також перенесене батьками в дитинстві жорстоке поводження з ними .

Як наслідок, у дитини формуються здебільшого негативні якості: агресія, жорстокість, переживання безцільності існування, бажання не-усвідомленої помсти чи, навпаки, загострене прагнення пошуку психологічного захисту, опіки з боку інших людей.

Слід зазначити, що батьки переносять особистісні проблеми і проблеми у стосунках з іншими членами сім'ї на дітей переважно підсвідомо, найчастіше з глибоким переконанням, що саме так дитині роблять добро. Проте в результаті неадекватне ставлення батьків призводить до деформації особистості дитини, утрудняє можливості її самореалізації, актуалізуючи тим самим необхідність подання сім'ї психологічної допомоги.

 

  Процес соціалізації дитини передбачає різнобічне пізнання маленькою людиною навколишньої соціальної дійсності, оволодіння навичками індивідуальної і колективної праці, прилучення до національної і вселюдської культури. Тому провідними чинниками у формуванні дитячої особистості виступають моральна атмосфера, що панує в сім'ї, спосіб внутрішньосімейного життя та його стиль.

 

 

 

Логін: *

Пароль: *